М. вже рветься їхати до Києва, а папа каже «залишайся, бо в мене поїде криша через переживання за тебе». Боїться що Київ знов будуть обстрілювати. Ще я думаю він не хоче щоб я їхала, бо йому буде просто самотньо тут. М. хоче «додому». Тупа ситуація виходить, ніби я вимушена обирати поміж двох людей, яких люблю. Або хтось має догодити мені, жертвуючи чимось. Тяжить усвідомлення того, що є ті, хто залежить від тебе, і ті, від кого залежиш ти.

До 18го я маю прийняти рішення. Я думаю, що я залишусь до середини червня поки шо. М. нехай їде, якшо дійсно так хоче. Не маю намірів його відмовляти. Між нами буде менше 500 км, без проблем за пару годин можна буде приїхати якшо шо.

Не хочу їхати бо нема до кого. Майже всі розїхались. Єдина подруга, яка не виїхала закордон, моя тренерка В. А. завтра їде в Запорізьку область воювати. С. з початку війни переїхав з Києва до батьків в БЦ. Всі інші закордоном або на війні. Такий великий людний Київ, і такий пустий для мене. Ніби там вже нічого не залишилось, лише ностальгія за минулим.

Часто переписуюсь з однокласницею останнім часом, моя ниточка зв’язку з Енергодаром. Надсилає мені фотки жовто-блакитних стрічок на квітучих деревах. Там зупинилося нормальне життя, місто повне орків. В сквері висить триколор і грає 24/7 пісня «рааасія, в етом словє огонь і сіла» газманова чи хуй знає кого. А вона пише «у нас все норм, тримаємось і чекаємо на зсу». Блін, хочу в Енергодар. Хочу на пляж. В старий парк. На ту всрату горку, де я колись розбила собі ніс. На «волну». До мами покласти квіти. В школу. На набережну.

Все те, що я люблю і чим я дорожила, зараз відібрала йобана війна.

Не жалість до себе. А апатія напевно. Просто встаю зранку і не знаю а нахуя жити сьогоднішній день.