Забагато думаю я про тебе, забагато думаю про те, чого ніколи не станеться. Я б мала зараз спати, але. Мені так подобається бути всередині цієї приторно-солодкої ілюзії, ти б знав. Ти ніколи не дізнаєшся.

І чому це я взагалі вирішила, що мене байтять, що я маю справу з таким вишуканим маніпулятором, який спеціально промовляє певні речі, щоб отримати бажану реакцію, але насправді так не вважає. Та ні. Скоріш за все, саме так він і вважає. І насправді, навряд чи він переймається моєю думкою в цей момент, і не має на меті мене чи когось зачепити. Просто каже те, що перше приходить в голову. Бо, можливо, це не вишуканий маніпулятор. А просто упереджений тіп. Ну, або вправний маніпулятор, який вміло грає роль упередженого тіпа. Але в це вже зовсім важко повірити…

Якби ти запитав, то я б відповіла як є.
Та наші кордони не передбачають подібних питань. Не передбачають більше, ніж поверхневі розмови і нечасті зустрічі. Важко уявити, що мало б статися, щоб подібний діалог відбувся.

Але якби ти запитав. То я б сказала чесно.
Що це через тебе я не сплю о 4й ранку. І таких ранків було чимало. І ще дещо. Багато чого.

Якби ти запитав, то я б заціпеніла. Але сказала би правду. І я знаю, що мені було б дуже страшно. І одночасно, я хочу, щоб ти запитав. Бо тоді нарешті я б зкинула цей баласт з себе. Це був би більше не мій тягар. Вірніше. Не тільки мій тягар. Ось вона, правда, тримай, бери і неси її тепер і ти, живи з цим. Now it takes two.

Якби ж ти наважився. Але. Холодний розум б’є боляче, ніби об лід: ти ж не питаєш не тому що тобі забракло сміливості. А тому що тобі не потрібна відповідь. Я не потрібна. І правда ця. Лише я ношусь з нею котрий рік і просто вже не маю гадки, куди її подіти.

Жахливо. Це просто жахливо.
Чому мені досі не все одно?
Хіба я так багато прошу.
Я просто хочу, щоб мені було все одно, однаково. Байдуже.
Але ось я.
Така небайдужа цим суботнім вечером. Знову. Цього не мало зі мною статися. Цього ніколи б не мало бути.

Ми в тій точці, де ми ніколи не відкриємось один одному, ми не станемо ближче. Через мою гордість і твої упередження. Шкода, я б хотіла знати тебе краще, я б хотіла, шоб ти знав, яка я насправді.
Але я занадто горда, щоб зробити бодай малесенький крок першою. А ти упереджений, бо знаючи насправді мене так мало, затаврував мене як інфантильну особистість, про яку тобі, напевно, «і так всьо понятно».
Наші лінії життя назавжди залишаться паралельними та ніколи не матимуть жодного шанса перетнутися.
Та чи трагедія це? Можливо, трагедія була б, якщо б таки перетнулися.

Я приймаю цю реальність, і розумію, що є речі, на які ти не можеш вплинути. Які ти не можеш змінити.
Лише змиритися.

Бо це як зрушити скелю.
Це неможливо.

Ти не скеля. Але ти все ще той камінь на моїй дорозі, об який я спотикаюсь.
Знову, знову і знову.

Я беру свої слова назад.
За червоною лінією є місця, де я не можу і не мушу ступати. І не хочу. Прийнанні, намагаюсь не хотіти.