З січня я знову приймаю замовлення.
Я здивована, що мені так швидко вдалося підняти профіль після простою в майже 10 місяців і вже є така хороша конверсія.

Кіп гоінг. Рух породжує рух. Чим більше я активна, тим більше в мене є наснаги щось покращити в процесі роботи. Є і сили і натхнення. Але направду мені і з проектами поки щастить.

Я пам‘ятаю як двадцять якогось лютого ввечері я сиділа на кухні з телефоном і тремтячими руками писала лист клієнтам, що можливо, можливоооо, нам доведеться дедлайни перенести на невизначений термін, бо у нас тут йобані руські танки в 15 км від міста. Але вже через пару днів я зрозуміла, шо не вивезу, коли ці йобані танки вже їздили містом. Я скасувала всі навявні замовлення і повернула всім гроші.

А потім. А потім був совєцькій санаторій на Закарпатті, куди нас поселили і усвідомлення, що я тупо не можу працювати і не знаю чи зможу взагалі. У мене не було енергії на все це. Бо стрічка моїх новин складається з прильотів по житловим будинкам і розстріляних з танку авто, а рідні і друзі на окупованій території і я не маю з ними зв’язку. Мене нудило від самої думки про ці єбучі робочі чати, бріфи, правки в той час, в тому моєму стані.

“Hope this letter finds you well.” Ні блять, зовсім не well і навіть не ok.

Потім був Тернопіль і думка про те, що може нарешті час робити шось «своє». Як мінімум, щоб не зійти з розуму. Та і займатись тим, що подобається, без всіляких умов і дедлайнів ніби має бути ненапряжно.

Потім було повернення в Київ, пошуки себе, сенсів існування, апатія. Потім закінчилась осінь, закінчувались гроші. І в мене заболів зуб.

В клініці мені оголосили ціну за лікування в 58000. Я прийшла додому, сіла біля стіни і тупо розплакалась. Ні. Насправді я почала плакати ще дорогою додому. Тому що всі вільні гроші, що я мала на той момент, це, м’яко кажучи, не набагато більше, ніж вартість лікування одного зуба. Тому що копілочка з цими «вільними» грошима значно схудла з лютого, поки я між апатією і своїми тривогами все ж таки вела якесь звичайне побутове життя, де треба купувати корм тваринкам і заправляти авто, платити за абонемент в спорт залі і за цей рис з овочами і парову рибу на моїй тарілці.

І я подумала собі, наскільки це сука жалкоє зрєліщє, коли ти сидиш і плачеш від того, що майже в 30 років для тебе є такою вже проблемою зробити той зуб. Ну от власне тоді я і визнала, що сама довела своє життя до тієї кризи, коли варіантів крім як перестатати сидіти на жопі і почати щось робити просто немає. М. сказав, що це був “козацький пендель”.

Я так хотіла б знати, що то є - бути творцем. Але моя доля залишатись ремісником. Хоча. Можливо, перспектива стати гідним ремісником це не так вже й погано. Точно краще, ніж бути посереднім творцем. Посереднім, бідним творцем.