Отже, буває таке, знаєш. Що ти відчуваєш, що щось не так з певною особою. В спілкуванні з нею. Відчуваєш дисонанс, який не можеш собі нічим пояснити.

Ви декілька років знайомі. І людина щоразу посміхається тобі при зустрічі. Люб’язно запропонує чай коли ти у гостях, або допомогу якщо ти у скруті. І все ніби добре. І ви ніби приятелі.

А потім ти придивляєшся ближче, щоб звернути увагу на деталі. І помічаєш, як вона кривиться скрізь фальшиву посмішку, коли розмовляє з тобою. Як відповідає тобі скрізь зуби. Як ненароком вставляє колючу фразу, що адресована тобі, у, здавалося б, нейтральну відповідь. А раптом ти розповідаєш щось про себе, свої досягнення, просто хороші новини стосовно свого життя (що відбувається вкрай рідко, бо я розлюбила пиздіти з іншими про себе та своє життя, а тим більше чимсь вихвалятися), вона у відповідь одразу перемикаєиься в режим «А я…». При чому навіть коли мова йде про якісь дрібниці. Абсурд. Шо це за хуйня взагалі, гра в конкуренцію? Я не конкурентка тобі, аллоу. За що нам конкурувати? Та і взагалі… цирк. Я просто живу своє життя. І буду далі тихо спокійно собі його жити. А тобі б до терапії звернутися, а не лізти до інших з своїм комплексом. Дитячі травми пропрацювали, то і з синдромом відмінника розібрались би вже може, нє?

Не люблю нещирість, терпіти не можу. Нехай ти мене навіть ненавидітимеш, але допоки ти робиш це відкрито, я поважатиму тебе. Не буду любити, не стану другом тобі, але буду поважати. За чесніть.

А з цією фальшивкою в рожевій обгортці з написом «дружба» я мати справу не хочу. Бо знаю, що за тією етикеткою шмат лайна, а не дружба. Не лізь до мене, більше я не підпущу. А в друзі тобі пасуватиме шукати таких самих закомплексованих «відмінників» як ти. Впевнена, вам точно буде чим помірятись.